Протягом тривалого часу саперний підрозділ із Сумщини розміновував військові об’єкти летовища 831 бригади тактичної авіації.
Шибайголови з чудовим почуттям гумору. Бородані в камуфляжі, які відмінно знають звою роботу і мають завжди "холодну голову".
Сапери часто жартома називають себе творчими людьми, художниками, і так вже склалося, що для цих хлопців розмінування – це звичайна рутинна робота. У їхньому підрозділі майже всі призвані по мобілізації. Чоловіки розповідають, що до військкомату прийшли самі, у перші днів війни, ніхто не чекав, коли покличуть.
Один з цих чолов’яг – Віталій. Народився і виріс у місті Охтирка. До війни працював у ПАТ "УКРНАФТА" інженером з контрольно-вимірювальних приладів.
- Коли почалась повномасштабне російське вторгнення, як резервіст оперативного резерву першої черги, взяв військовий квиток, прибув на місце, і мене зарахували до складу частини. Найспекотніше було взимку, 26 лютого, коли був авіа наліт "рашки", і ворожа ракета потрапила в казарму нашої частини, багато хлопців загинуло та були поранені. Для мене то був найстрашніший день, - розповідає військовослужбовець.
Армійці стверджують, що багато вибухонебезпечних «подарунків»: авіаційних, артилерійських снарядів лишаються на полях, на території господарських угідь глибоко в землі, і це становить велику небезпеку для людей.
- Це наша робота. Ми мінуємо, аби не пройшов окупант, та розміновуємо те, що ставлять і лишають ті кляті орки, знищуємо боєприпаси, розтяжки, міни, які не розірвались та їх утилізовуємо їх, щоб люди не підривались. На розтяжках багато всього було, особливо гранат. Рашисти це все ставлять для оборони, де закріплюють свої позиції. Тобто все залежить від того, яку сторону вони укріплюють, і коли відходять, то, звичайно ж, лишають “подарунки”, – додає Сергій, сапер. – Найгірше, що може бути - це саморобний вибуховий пристрій. Розумієте, сапер – як художник, чим більше малюєш, тим частіше емоційно виснажуєшся, з'являється внутрішня порожнеча. От так усе з розмінуванням, все частіше тебе охоплює почуття страху, коли зіштовхуєшся з СВП, адже в ньому є датчики руху, а це –найнебезпечніше, що може бути, оскільки ніколи не знаєш, що там. Про міни, які відомі загалу і описані у відповідній літературі, знаємо усе для того, щоб "промацати" їх та ідентифікувати, що це за об’єкт: діаметр, вагу, кількість осколків, вагу закладеної вибухівки. А з СВП тяжко, бо не знаєш звідки і з чого почати, адже вміст і спосіб створення такого "подарунка" невідомий. Тому в таких випадках ми зазвичай покладаємося на особисту інтуїцію, часто імпровізуємо, особливо це важливо в густонаселених районах.
Сергій додає, що такі ж небезпечні вибухівки із вбудованим датчиком руху, адже вони спрацьовують з великої відстані і відразу.
- Добре, коли ти раніше помітив, під’їхав, розстріляв і все. Але коли вона раніше помітила тебе, то… "ховайся в жито"! Тростянець… це жах, що вони там творили. І те, що вони за собою лишили… просто бракує слів. Замінували кладовища, школи, лікарні. До прикладу, заходиш у будівлю, відкриваєш шафу, а там граната випадає, ящик відсуваєш, теж граната… Багато, всього треба було перевіряти. Розуміли, коли щось недогледимо, або полінуємось і не відкриємо якісь шафу, шухляду, дверцята, завтра хтось прийде і відкриє… буде велике лихо. Тому до своєї роботи ми ставимось максимально серйозно. Її я часто порівнюю з перебіганням дороги на червоне світло. Звичайна людина дорогу на червоний не перебігає, деякі роблять це, але перший і останній раз в житті, а ми кожного дня бігаєм. Як не крути, це реально високий рівень небезпеки. Ми завжди працюємо у відповідних засобах захисту, маємо «холодну голову» і приймаємо виважені та раціональні рішення. Що б не відбувалось у житті, ми до того відносимось просто і з позитивом, тому у нас не робота, а мрія, - посміхається Сергій.
На жаль, у наших саперів і після війни ще на довгі місяці вистачить роботи, щоб очистити українську землю від "подарунків", які лишили рашисти.
Прес-служба 831 БрТА
