Інтерв’ю з Євгеном Богдановичем Булациком - полковником, бойовим командиром 7-ї бригади тактичної авіації імені Петра Франка, начальником Старокостянтинівського гарнізону.
Євген Булацик - льотчик першого класу, здійснив більше 1500 льотних годин, учасник російсько-української війни.
За визначні особисті заслуги, мужність і самовіддані дії у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння українському народу, вірність військовій присязі відзначений державними нагородами: Хрестом бойових заслуг, орденами Богдана Хмельницького III та II ступеня. Є повним лицарем ордена "За мужність" (І, ІІ та ІІІ ст.).
7 Бригада тактичної авіації указом № 608/2022 відзначена почесною відзнакою "За мужність і відвагу».
Євгене Богдановичу, рівно рік тому, у грудні, журналісти газети "Наше місто" брали у Вас інтерв'ю. Тоді, відповідаючи на запитання, Ви сказали дослівно: "Ми будемо захищати свою землю, свій народ і свою Україну". Ви вже тоді знали напевне, що буде повномаcштабний напад? Готувалися?
- Так, це був дуже непростий рік… І буквально в нашій підготовці, в наших прагненнях і завданнях з тієї пори нічого не змінилося. На той час ми готувалися до війни, тому що хочеш миру - потрібно готуватися до війни. А зараз, після повномасштабного вторгнення російської федерації, ця підготовка тільки посилилася і перейшла на новий якісний рівень. Але додала дуже, дуже багато болю. Важко дивитися, як страждають люди, як страждає наш ні в чому не винний український народ. Народ, який незаслужено звинувачений у всіх смертних гріхах росією, які вона сама чинить на нашій землі.
Тому ми працюємо далі, захищали і будемо захищати далі, наскільки вистачить сил, наскільки є літаків, наскільки є можливостей не дати ворогу захопити перевагу в повітрі і просуватися по нашій землі.
Пам’ятаєте той день?… Перший день війни, коли злетіли в небо літаки і горів аеродром. Ваші почуття, думки?
- В перший день війни мені, так би мовити, в лапках пощастило. Я перебував в Києві на курсах підвищення кваліфікації, але назавжди запам’ятав о 5 ранку дзвінок сина з Харкова. Коли він сказав: «Тато, нас бомблять». А через хвилину дзвінок заступника Максима Сікаленка, і він навіть у слухавку кричить: «Повітря, повітря, все падає!»
Я зібрав речі, скочив у машину і на Старокостянтинів. Коли приїхав, побачив що відбувалося: літаки злетіли, хлопці сідали хто як міг і в чому були, але вивели їх з-під удару. Звичайно, в нагоді стала підготовка наших авіаторів, які у будь-який час доби були готові до рішучих дій. Я був вражений і гордий тим, що навіть без мого керівництва бригада спрацювала, як один єдиний чіткий механізм. А далі ми почали – з виведення літаків з-під удару до нанесення ударів по колонах орків. Я був сповнений почуття гордості за бригаду. Ми не підвели!
Чи вірили Ви тоді, що все це не надовго. Що казали хлопцям, як підтримували бойовий дух побратимів, особливо екіпажів, яким потрібно було летіти і бити ворога?
- Знаєте, ми всі слухаємо новини, військові звіти, бачимо військові навчання і зібрання по всьому світу… І так, спочатку враження було таке, що маємо справу з потужною «другою армією світу»… Нам потрібно було, перш за все, втримати, вистояти проти них. Але, як у фільмі «У бій ідуть одні старики», маестро казав: бубнові горять за милу душу… І дійсно, та друга армія світу горіла і палала так, що аж серце раділо! Наші бомбардувальники, розвідники, які почали літати на бомбардувальниках, ту навалу мало того що зупинили, ми ще спільно з усіма Збройними Силами змогли їх вибити і з-під Києва, із Зміїного, з-під Сумської, Полтавської областей, з Харківщини і Херсонщини. І повірте, ми доживемо до тих днів, коли будемо стояти на своїх кордонах, а пункт пропуску буде не на Кримському мосту, а десь в Таганрозі.
Поділитеся з нами спогадами про загиблих льотчиків і штурманів. Особливі моменти, слова. Що найбільше запам’яталося?
- Це найболючіше питання. Загинули молоді гідні хлопці, які без долі сумніву сідали в літаки і попри метео умови, рівень підготовки, летіли і виконували поставлені задачі. Особливих слів мені не потрібно було добирати, я бачив у очах цих людей повну впевненість в тому, що вони роблять. А робили вони святу справу, захищали свою землю, свій народ, свої сім’ї. Ми стоїмо за своє, ми не за чуже воюємо. Мене лише переповнювало почуття гордості, що у мене є такий особовий склад. В пам’яті ці люди, кожен по-своєму, залишаться назавжди. Кожен з них був унікальним. Хтось міг у будь-який момент і у будь-яких обставинах підняти настрій, як Олексій Коваленко. Діма Куліков не міг пройти, щоб щось не учворити таке приємне, що завжди піднімало настрій. Валера Ошкало… та у нього за плечима скільки досвіду, що нам усім було чому повчитися! Рома Чехун при мінус 10 сідав у літак без куртки, бо вона йому заважала! А Женя Казіміров! Яку потрібно мати мужність, щоб сісти у літак, не літаючи на ньому більше 10 років! Про кожного особливі спогади... Молодці хлопці, усім Героям честь і слава! Пам’ять про них не дозволить нам відступити від нашої єдиної мети, інакше їхня смерть буде марною.
Довгий час ми не писали про загиблих пілотів, чому? І чому саме Ви ініціювали ці матеріали?
- Так, довгий час не дозволяли масштабно повідомляти про це… Але пропагандистська машина росії просто очерняє наших пілотів, наших усіх захисників, поливаючи брудом в соцмережах. Цьому має бути не просто спростування. Ми повинні розказати реальну і правдиву історію про них, про наших Героїв. І я хочу, щоб знали не лише про бомбардувальників, а й про відважних пілотів винищувачів, штурмовиків. Вони сідали і летіли на техніці, яка працювала на межі своїх можливостей. І успішно виконували усі завдання. Дуже багато слів вдячності надходило нам від сил спеціальної операції, сухопутних військ, військово-морських сил за авіаційну підтримку. Але люди повинні знати Героїв. Вони не повинні бути лише у нашій пам’яті чи у пам’яті частини, де служили, міста, у якому вони проживали і рідних, які залишилися з цим болем назавжди. Про них треба розказувати і говорити. Щоб про це знали наступні покоління. Щоб усі знали, якою ціною дається незалежність, територіальна цілісність і суверенність нашої держави.
Як підтримують родини загиблих у бригаді?
- Все, що ми можемо, всі ті проблеми, які виникають, стараємося вирішувати. Немає що розказувати, будь-яка допомога в межах нашої компетентності – це наше завдання, і все буде зроблене. Сім’ї і діти загиблих не повинні залишитися покинутими. У держави зараз мало можливостей допомагати їм напряму, але до того часу, доки така можливість з’явиться, вони не залишаться без нашої допомоги. Свята наближаються, будуть подарунки для дітей, зима - нелегка пора, будемо вирішувати питання. Все що потрібно. Вся наша любов, взаємоповага і підтримка. Це лягає на плечі нашої бригади, але це не ноша, це наш обов’язок.
Якими рисами повинен володіти пілот, щоб виконувати вкрай небезпечні завдання? Чи всі льотчики це можуть робити?
- Розказувати про сміливість, мужність, знання?.. Так, все має бути, але на даний момент у мене думка, що найголовніше – віра. Віра в те, що ти робиш потрібну справу. Тоді всі ті знання, досвід, навички мобілізується для однієї єдиної мети – виконати завдання, щоб сухопутним військам було легше гнати ворога, щоб артилерії було легше його добивати, щоб якомога більше їх знищити! І тут, повірте, почуття виконаного обов’язку – найвища нагорода. Я повторюся: ми не воюємо за чуже, ми захищаємо своє, рідне, близьке. Як вірно кажуть, кожен воює за те, щоб нашим дітям і наступним поколінням воювати не довелося.
Сьогодні всі роблять прогнози про Перемогу. Перші особи розповідають про те, коли вони поїдуть до Криму. Безумовно, Ви у неї теж вірите, але які строки даєте на те, щоб вигнати ворога з нашої землі?
- Зараз мало виграти війну на полі бою, мало вийти до кордонів держави 1991 року, бо треба забезпечити гарантії безпеки так, що це не повториться. Як ми бачимо, всі гарантії безпеки, які були 20,10 років тому, і які б навіть були зараз підписані, не мають стовідсоткової гарантії того, що ворог не прийде на нашу землю знову. Ми переможемо! Україна завжди в історії перемагала. Розказувати те, станеться це через місяць чи через рік, не має сенсу. Не треба думати про терміни, треба думати, що робити зараз, як покращити це завтра, і що зробити, щоб після завтра зробити це ще краще. А от коли дійдемо до кордону, там ми вже подумаємо, чи це вже Перемога, чи ще ні. Нам потрібно стояти. Та й після Перемоги, і після всіх гарантій безпеки треба свій досвід передавати наступним поколінням, навчати, готувати і забезпечувати оборону держави. Для військових закінчення війни - це не кінець роботи, це новий етап бойової підготовки. Тому я не гадаю коли відзначатимемо День нашої Перемоги. Я просто знаю, що вона буде!
При слові Перемога що Вам уявляється найперше?
- Найперше? А знаєте, найперше - це спокій. Спокій для сім’ї, для людей, спокій просто жити, гуляти вулицями, працювати, відпочивати і спати, не чекаючи обстрілів. Спокій, коли діти будуть лягати спати в теплі ліжечка у садочках, коли діти будуть вільно бігти до школи, де їх у світлих приміщеннях чекатимуть учителі, з якими вони не сидітимуть у холодних підвалах… Спокій без гулу, свисту куль і снарядів. Спокій… у когось душевний, у когось на фізичному рівні. Просто це спокій. Спокійне мирне життя, розвиток, дитячий сміх. Так, Перемога – це дитячий сміх усюди! Бо лише він показує, наскільки безпечним і щас-ливим є наше життя.
Ми розмовляємо за день до професійного свята усіх військовослужбовців, що побажаєте своєму колективу?
- Це не мої слова, це з Інтернету, але сказано гарно. Віри в сьогодні, надії на завтра і любові назавжди. Цим усе сказано. Треба вірити, надіятися, любити, берегти своє здоров’я, особливо в тій ситуації, в якій ми знаходимося, берегти своїх батьків, дітей, коханих, а все інше буде. Просто здоров’я і впевненості в майбутньому. А Перемога буде. Обов’язково! І нам потрібно все пережити, нам потрібно її здобути і дочекатися.
