- Удари по заводу були такі потужні, що в цехах падали плити і зривало важкі ворота, - О.Семененко
- Це страшна війна, її навіть не порівняти з афганською. Такого шаленого натиску – артилерія, літаки, ракети - ми ніколи не зазнавали в Афганістані, - говорить колишній афганець, а нині в. о. начальника транспортного цеху Олександр Семененко, який став свідком майже усіх бомбардувань і "прильотів" на Харківське авіапідприємство. Ще не усе він може розповісти, але навіть частина його свідчень вражає.
- Про те, що буде війна Олександр Григорович (гендиректор – ред.) сказав мені ще за рік до її початку. Ми обоє маємо бойовий досвід в Афгані, але я до останнього в це не вірив: 21 століття – яка війна?! А за пів року до повномасштабного вторгнення він розпорядився поставити на злітно-посадкову смугу важку техніку. Перед російським нападом там стояла стара поливальна машина. І літак з десантом там би вже не сів, – каже Олександр Семененко.
У перший рік російсько-української великої війни цей чоловік щодня був на роботі, включаючи вихідні.
- Обстрілювати ХАЗ почали ще в кінці лютого 2022-го і вже тоді були перші руйнування. Але особливо потужних ударів завод зазнав внаслідок авіанальотів 1 березня, коли на нього скинули три авіабомби, по 500 кілограмів кожна. Тоді пошкодило одне з бомбосховищ, впала стіна в директорському будиночку, понівечено відділ кадрів і бухгалтерію, зірвало важкі розсувні ворота в цеху. Від тих бомб утворилися вирви три на три метри, - розказує Олександр Володимирович.
Чоловік пригадує, як розвертався на машині на території заводу і по звуку зрозумів, що зараз «прилетить». Вискочив з авто, впав, заховався за бугор і накрив голову руками. Вибухнуло десь в 150-200 метрах від нього, пилюка стояла стовпом. Крізь неї він нічого не бачив, але почув, що йому кричать, чи живий.
- Я відгукнувся, що живий. А коли пилюка розсіялася, дивлюся - йде Олександр Григорович і Геннадій Стрюков в крові. Ми промили їм рани і повезли до лікарні. Ці двоє просто в сорочках вродилися. Адже вони були в червоному будинку, коли там впала стіна. Їм просто пощастило, що вони вийшли в приймальню. Гену привалило, директор його відкопав. Хоча йому самому посікло голову, - розповідає Семененко.
За його словами, в перші тижні, коли російські загарбники стояли під Харковом, авіазаводу діставалося дуже часто.
- Нас багато обстрілювали. А коли ще авіація літала – касетні бомби кидали. Дуже багато тих уламків, труб валяється на території і на злітній смузі. Гради прилітали, пробивали дахи, валилися плити, ворота вилітали повністю. Але всі живі і цілі, бо людей я не виводив. Оргтехніку, документи, деякий транспорт ми вивезли у безпечніше місце. Хоча на той час у Харкові про таке одному Богу було відомо. Прилетіти могло куди завгодно, - зазначає Олександр Семененко.
У березні 2022-го над авіапідприємством збили російський літак, який бомбив Харків.
-Це було ввечері, ми з директором побачили, що летить щось вогненне, палаюче над заводом. Григорович (Олександр Кривоконь – ред.) гукнув, щоб ми бігли шукати пілота, який мав катапультуватися. Він приземлився за північною прохідною, зачепився парашутом за стовп, а потім побіг на Помірки. Там його українські військові зловили і передали куди слід. По-моєму, його вже засудили на 12 років. Він бомбив Харків, Ізюм, інші міста. Це був полковник, заступник начальника авіаполку, - каже Олександр Володимирович.
Рештки збитого літака впали на територію ХДАВП і сусіднього заводу. У квітні, коли зійшов сніг, працівники авіапідприємства знайшли тіло другого пілота у кріслі. Викликані криміналісти заявили, що той впав уже мертвим.
Весна 2022-го була дуже напружена, згадує керівник транспортного цеху. Якось йому довелося негайно евакуйовувати співробітників, бо почався обстріл і влучання в заводські приміщення.
-Я повіз людей, а Григорович і Сергій Дмитрович побігли до бомбосховища біля терміналу. І там їх ледь не накрило. Тільки пробігли, а за ними «ба-бах». Артилерія працювала. Вони тільки завернули за кут, знову «бах»! Потім я рахував інтервали між «прильотами» - мав забирати їх. Виїхав і не знав, чи доїду. Доїхав. Дивом всі вціліли, - відзначає Семененко.
Ризик потрапити під обстріл залишався постійно, але були невідкладні справи і їх виконували.
-Розвозили гуманітарку. Треба було допомогти людям - працівникам нашим, захисники просили підтримати їх рідних. Ми з Григоровичем їздили машиною по всьому Харкову – Північна Салтівка, Данилівка, Нові Доми, ХТЗ. Дороги були порожні, громадський транспорт не ходив. Через відкриті вікна ми прислухалися, звідки летить. Чути свист, коли стріляють з міномету чи працює артилерія. Ремнями безпеки не прив’язувалися, щоб у будь-який момент вискочити з авто. Було таке, що проїхали по Широнінців (Салтівка – ред.), а за нами одразу прилетіла міна. Для нас якось все обійшлося. Але ми були свідками палаючих поверхів у багатоквартирних будинках і як їх гасили, - згадує Олександр Володимирович.
Попри все пережите він з оптимізмом дивиться у майбутнє. Вважає, що мужність наших захисників, самовідданість наших волонтерів, згуртованість українського народу і підтримка союзників дає впевненість у неминучій Перемозі України.
Пишаємося, що в лавах Збройних Сил України є і наші працівники, і їх діти.
