Авіатехнік Віктор Редькін: У старшому сині втілювалася і моя мрія бути льотчиком
Віктор Редькін понад тридцять років працював авіаційним техніком на Харківському авіазаводі. Повномасштабна російсько-українська війна перевернула його життя - волею долі він став волонтером, а його 25-річний син – мужнім захисником українського неба.
Ще у 1988-му Віктор працевлаштувався на ХАЗ, щоб виготовляти і обслуговувати літаки. Починав монтажником електрообладнання, а згодом став заступником начальника експлуатаційно-ремонтного цеху №75. Цех забезпечував гарантійне і післягарантійне обслуговування «Анів». Робота йому подобалася, більшу частину життя він провів серед людей, як і він, захоплених авіацією. Чоловік згадує, як авіазавод влаштовував «день відкритих дверей» і уся його сім’я завжди радо відвідувала це яскраве свято. Дружина цікавилася авіашоу навіть вагітною, а маленький Тарасик вперше з’явився на території ХАЗу ще у дитячому візочку. Зростаючи в компанії авіабудівників та льотчиків, не дивно, що хлопець обрав небо.
"У старшому сині реалізуються мрії батька. Я на льотчика через здоров’я не пройшов, тому став авіатехніком. Але й у сина був не простий шлях до мрії – йому довелося зробити дві операції, щоб льотна медична комісія визнала його придатним", - говорить Віктор.
Його син Тарас став військовим льотчиком і з початку повномасштабного вторгнення російських загарбників сім місяців героїчно захищав небо України на винищувачі МіГ-29…
Редькін-старший у перший день великої війни евакуював до себе друзів з Північної Салтівки, яка вмить перетворилася у прифронтову зону. А в наступні дні роздавав людям продукти. "Подзвонили мої друзі-бізнесмени, які виїхали з Харкова, і попросили відкрити склади з курятиною та іншими припасами і роздати. Тоді вже в продуктові магазини і медпункти утворювалися черги", - згадує він.
Тарас зміг зв’язатися з батьками лише 27 лютого і порадив виїжджати, бо «усе дуже серйозно і скоро не закінчиться». На початку березня, коли над харківськими житловими масивами потужно гуділи літаки і чулися вибухи, сім’я Редькіних таки зібралася їхати.
"4 березня ми сформували колону з 11 машин і три доби через усю Україну добиралися до Івано-Франківська. Там ми зустрілися з Тарасом, а пізніше і з його обраницею Катею. Це був крайній раз, коли його бачила мати і молодший брат. Вони попрощалися і дружину з молодшим, 14-річним сином я відвіз на кордон з Румунією", - розказує Віктор.
Після цього він став возити гуманітарну допомогу із Івано-Франківського монастиря (місія Карітас-Спес. – Ред.) до Харкова, а вертаючись – евакуйовував людей із сходу на захід України. Переміщатися країною під час повномасштабної війни було нелегко - ворог обстрілював головні траси і нерідко вони виявлялися перекритими. Тарас намагався підказувати батькові, куди їхати не варто.
"Син попереджав мене, щоб я не обирав Житомирську трасу. Але тоді на багатьох напрямках бомбили… А до Харкова під’їжджаєш – дими піднімаються. І в тебе мізки починають працювати, як проїхати на Салтівку, щоб тебе будинки прикривали", - розповідає волонтер.
У березні 2022-го йому зателефонував батько Тарасового однокурсника – В’ячеслава Радіонова. (25-річний Слава загинув першим із їх курсу. Ціною власного життя він врятував склад літаків у Василькові в перший день вторгнення. Удостоєний ордену «Золота Зірка» і звання Героя України посмертно. – Ред.). Він попросив Редькіна-старшого евакуювати з Чугуєва вагітну дружину льотчика. Завдання ускладнювалося тим, що чугуївська траса була перекрита. Віктор про всяк випадок ознайомився, як приймати роди на сьомому місяці вагітності, запасся простирадлами та кип’ятком і крізь ліси та блокпости добрався до жінки, а тоді таким же шляхом благополучно вивіз її із зони бойових дій та передав родичам у Полтаві.
З травня 2022-го Віктор Редькін продовжив свою волонтерську діяльність разом із релігійною місією Карітас Спес Харків – доставляв гуманітарні продукти по місту і навіть у ті райони, які часто обстрілювалися і куди звичайних людей не пропускали. Потребуючих допомоги було дуже багато, серед них були і співробітники із Харківського авіапідприємства.
Поміж волонтерськими турботами Віктор намагався підтримувати зв’язок із сином. "Як тільки ротація – я до нього, як відчував, - зізнається чоловік. – Бачив його у Карпатах, коли він одружився… Перед загибеллю". (Літак Тараса Редькіна був підбитий 25 вересня 2022 року після виконання бойового завдання зі знищення ворожих засобів ППО неподалік від лінії бойового зіткнення у Миколаївській області. Він ще міг врятуватися, але відвів свій МіГ-29 подалі від житлових поселень, зберіг сотні життів, а своє не встиг. - Ред.)
Важка втрата старшого сина не зламала Віктора Редькіна. На другому році великої війни він , як і раніше, волонтер релігійній місії, допомагає з організацією гуманітарної допомоги, а ще – опікується благодійним дитячим центром. Свій будинок під Чугуєвом, де після польотів любив відпочивати Тарас із однокурсниками, він перелаштував на центр для психологічної реабілітації діток, потерпілих від війни.
"Якось ми заїхали сюди з отцем Войцехом Стасевичем, щоб вручити місцевим дітям подарунки і тоді в мене виникла ідея, чому б не влаштовувати тут для них заняття, - каже Віктор. – З допомогою місії було гарно облаштовано приміщення і запрошено психологів. Відлуння війни добряче зачепило місцевих. Є дітлахи, чиї батьки воюють, у кого тато загинув. Малеча місяцями переховувалася від бомбувань у підвалах і розівчилася навіть спілкуватися з однолітками. У них тряслися руки, коли вони брали ножиці на першому занятті. Кваліфікована психологічна допомога, любов і турбота допомагають подолати наслідки стресу. Я дуже вдячний місцевим дівчатам Даші та Інні, які залюбки займаються з дітворою. Дякую гуманітарному фонду "Злагода", який влаштував нам справжнє свято з трьохметровими анімаційними ведмедиками і фіксиками. Маємо плани розвивати центр, добавимо медицину і будемо допомагати ще й дорослим".
Фото: Віктор Редькін
