Тридцять років тому українські військові вертолітники врятували майже 8 тисяч грузинських біженців
Один за одним з аеродрому в Херсоні в повітря здійнялось 15 українських Мі-8 із нанесеними на борти червоними хрестами. Гелікоптери вапнярського 488-го окремого вертолітного полку та херсонського 320-го окремого вертолітного полку взяли курс на кримський аеродром Багерове. Водночас із Очакова до Криму вилетіли два Ка-27 українських Військово-Морських Сил. Наступною точкою маршруту вертолітників був російський Адлер. І вже звідти українські військові пілоти взяли курс на грузинський аеродром під Кутаїсі. Так тридцять років тому, 8 жовтня 1993-го, розпочався практичний етап однієї із перших миротворчих місій України, завданням якої було врятувати грузинських біженців у горах Сванетії — історичної гірської області на північному заході Грузії.
Війна в Абхазії, яка стала частиною грузино-абхазького конфлікту, почалась улітку 1992-го та завершилася 30 вересня 1993 року. Однак закінчення гострої фази протистояння призвело до появи де-факто незалежної самопроголошеної держави Абхазія та етнічних чисток грузин на її заявленій території. Політичну і матеріальну підтримку абхазькій стороні надавала Росія. Усього внаслідок тієї війни біженцями з Абхазії стали 250 тисяч грузин — трохи менше ніж половина всього населення регіону.
Рятуючись від геноциду, тисячі грузин почали тікати з міста Сухумі та району навколо, кидаючи свої оселі, майно, аби лише зберегти своє життя та життя рідних. Вони намагалися дістатися центральних районів Грузії через Кавказькі гори, але на їхньому шляху стали не лише озброєні банди, а й негода та голод. Адже коли більшість із них залишали свої домівки, була тепла осіння погода, удень стовпчик термометру міг сягати тридцятиградусної позначки. А в горах, куди йшли та їхали люди, вже випав сніг і вночі було до −80С. Застрягши на висоті 3000 метрів без теплого одягу, води та їжі, люди масово гинули від виснаження та переохолодження. Пережитий жах, насильство і переслідування з одного боку та примхи природи з іншого відбирали останні сили і надію на порятунок. Тим людям залишалося сподіватися лише на диво.
Грузинські військові намагались самостійно виконати завдання з евакуації. У вересні 1993 року Мі-8Т ВПС Грузії перевозив біженців з абхазького села Сакени в Кутаїсі. Але під час чергового перельоту вертоліт через технічну несправність врізався в гору.
Після цього 7 жовтня уряд Грузії негайно звернувся до цілого ряду країн по допомогу. Водночас тодішній президент Грузії Едуард Шеварднадзе зателефонував президенту України (1991–1994) Леоніду Кравчуку та попросив допомоги з евакуацією мирного населення із районів озброєного конфлікту, на що український президент одразу дав згоду.
Буквально за лічені години було сформовано зведений загін вертолітників. До його складу увійшли офіцери штабу колишньої 5-ї повітряної армії, екіпажі та фахівці забезпечення 15 вертольотів Мі-8 з двох бригад армійської авіації, два екіпажі на вертольотах Ка-27 морської авіації, а також екіпаж військово-транспортного літака Ан-12, який здійснював перевезення на аеродром Кутаїсі групи керівництва, підрозділів забезпечення та необхідного військового екіпірування. Загальну підготовку операції здійснювало командування 5-ї Повітряної армії (генерал-лейтенант Віктор Стрельников), а керівництво вертолітним загоном — генерал-майори Юрій Петров (начальник штабу авіації ВПС) та Євген Власенко (заступник командувача 5-ї ПА з бойової підготовки).
І коли дипломати вирішували, як і в якій ролі летітимуть українці, екіпажі вже готувалися до перельоту, командири уточнювали, скільки і яких фахівців потрібно для забезпечення польотів, підбирали готових до виконання нелегкого завдання.
10 жовтня передислокація українських гелікоптерів до Грузії була завершена. Розпочалась напружена, на межі людських сил і можливостей, робота з порятунку життя мирних людей.
У перший же день після приземлення в аеропорту Кутаїсі українці здійснили обліт перевалів, визначили, де і скільки людей потребують першочергової допомоги. Під час виконання цього завдання багато роботи було в екіпажів морської авіації на вертольотах Ка-27. А згодом сімнадцять вертольотів розпочали операцію з евакуації постраждалих та надання їм допомоги на гірських перевалах.
Маршрут повітряного руху всі українські екіпажі мали один: від Кутаїсі — й через Кодорський перевал, далі — в гори, а вже від цієї умовної прямої по обидва боки шляхи вертольотів розходилися по гірських майданчиках. Практично весь склад місії працював у бойовому режимі — складні за технікою пілотування польоти, значне навантаження, обстріли, проте головним був порятунок людей, які зазнали лиха.
Для військових авіаторів "грузинський похід" був одним із перших, де українці набували досвіду виконання миротворчих завдань. Все вчились робити по ходу: освоювали нелегку науку домовлятися з бандитами під дулами автоматів, коли від фатальної розв’язки рятували лише холоднокровна впевненість у своїх діях і здатність миттєво знаходити компроміси, та й літати теж вчилися. Нелегко було навіть досвідченим льотчикам з «афганським» минулим маневрувати поміж горами, крізь ділянки, що звідусіль прострілювалися невідомими кулеметниками, а як захист на борту був не повний комплект споряджених блоків НУРСів, а лише намальовані червоною фарбою хрести.
"Суцільний хаос — так можна було коротко охарактеризувати стан, у якому перебувала кавказька країна. Не було жодної статистики щодо біженців, плану проведення евакуаційних заходів, — пригадував Юрій Петров, який вирушив до Грузії як старший оперативної групи. — Маршрути польотів, за якими довелось літати українським вертолітникам, були не з легких. До особливостей пілотування у гірській місцевості, високогірних перевалів, які і напівпорожній вертоліт ледь-ледь долав, додавалася ще й можливість обстрілів. Нас одразу попередила грузинська влада, що бойовики у своєму арсеналі мають найрізноманітнішу зброю, зокрема і переносні зенітні ракетні комплекси. Тому льотчикам радили забиратись якомога вище. Ще складнішими були справи із визначенням майданчиків. З посадкою на більшості із них труднощів не виникало, але були й такі, де не кожен пілот ризикне посадити машину. Одному із таких майданчиків льотчики навіть назву придумали — „Криниця“. Гори, ліс і невеличка галявина, приземляючись на яку лопаті ледь не торкались верхівок дерев. Простору для маневру фактично не було, тому й „пірнали“ до неї лише Ка-27 та найпідготовленіші для виконання подібної посадки екіпажі Мі-8. Не менше небезпек приховував і посадковий майданчик на Кодорійському перевалі. На підльоті — лінія електропередач, оминути яку неможливо. Доводилось заходити під нею, ризикуючи намотати на лопаті кілометри алюмінієвого дроту. Втім, це ще не найважче. Посадка, якщо це можна так назвати, здійснювалась лише на передні шасі. Задні ж — висіли просто над прірвою. І так тривало кілька хвилин, доки біженців не посадять на борт".
Майже тиждень тривала напружена робота українських вертолітників. На день кожному екіпажу доводилось виконувати по 2, 3, а інколи і 4 рятувальні вильоти у визначену зону пошуків. Долітаючи до важкодоступних гірських районів та знаходячи скупчення людей, вони садили машини де тільки можливо, ризикуючи своїм життям. У горах всюди були сніг, багнюка, а ще багато озброєних бандитів та мародерів.
Кожен вертоліт, що прилітав, люди брали буквально штурмом, намагаючись залізти з клунками своїх пожитків, а інколи й з тілами померлих родичів на ношах. Вертолітникам доводилось переправляти на кожному борту майже по сорок постраждалих, хоча норма завантаження Мі-8 — 24 особи.
Ось як розповідав про один із польотів борттехнік екіпажу старший лейтенант Олександр Малюський: "Було дуже багато людей — з речами і без, жінок і чоловіків, дітей та аксакалів. Біженці плакали, кричали, лізли одне вперед одного. Хтось ніс дитину, інший — баул з речами, а хтось пропихав до вертольота килими, газову плитку… Ризикуючи, ми взяли на борт 36 пасажирів із речами. Ризик був… Ледь відірвалися зі своїм вантажем від майданчика. Точніше сказати буде так: відірвалися й злетіли без особливих проблем, але як ми тягнули через перевал!.."
Хворих, поранених, дітей та літніх людей забирали в першу чергу. Нерідко через перенавантаження екіпажам доводилося приземлятися на більш-менш підготовлених для цього природних майданчиках. Тим, кому не вистачило місця у вертольоті, залишали гуманітарну допомогу: одяг, харчі, медикаменти. Тільки за перший день українці врятували майже 600 осіб, а на другий — понад 2000.
"Картина лиха вражала, — пригадував командир одного з екіпажів майор Валерій Чалий. — Найбільше постраждали діти. Доводилося на собі переносити хворих і знесилених людей, прямо на місці надавати першу медичну допомогу. Високий професіоналізм нашого лікаря, тоді старшого лейтенанта Олега Хмарука, значно їм допоміг. Тоді ніхто з нас не думав про відпочинок, належні умови, побутові зручності. Всі розуміли, що потрібно рятувати людей, їм там, у горах, було значно важче. Працювали не лише у складних умовах, але й у напруженому часовому ритмі. Підйом — о четвертій ранку, а у перші дні і раніше. Початок польотів — о п’ятій-шостій. Політ — повернення, 40-50 хвилин для поповнення пального — і знову в небо до тих, хто чекав і сподівався. Польоти — до темної ночі, відбій — пізно ввечері. І в такому режимі дій — до останнього дня. Часто молилися, щоб тільки дотягнути до аеродрому".
Чули вертолітники й автоматні черги. Стріляли і по українських машинах, іноді це була перестрілка між бойовиками з різних таборів. У таких випадках рятували червоні хрести на вертольотах, тож обійшлося без жертв. Хоча кілька дірок на фюзеляжах довелося залатати.
А вертоліт майора Харіна одного разу, перевозячи із Кутаїсі чотири тонни борошна, потрапив під обстріл.
"Я одразу нічого і не зрозумів, — пригадував борттехнік Малюський, — а ось „афганець“ Харін, швидко зорієнтувавшись, різко кинув машину до землі, виводячи її із сектора обстрілу. З-під обстрілу вертоліт командир вивів, але трохи не розрахував швидкість маневру та вагу завантаженої машини. В результаті ми здійснили занадто прискорену посадку, яку навряд чи можна назвати вдалою: ледь не розбилися. Одразу ж я вимкнув двигуни, лопаті гвинтів припинили оберти, а ми з льотчиками мовчки подивилися одне на одного. Оце посадка!.. Вийшовши, я почав оглядати вертоліт. Оце так! У стабілізаторі — велика рвана діра, пошкоджені лопаті несучого гвинта, а в одній з них — кульова пробоїна. Пом’явся і рульовий гвинт. Тоді вертоліт зміг повернутись на аеродром, проте наступного дня через отримані пошкодження екіпаж на завдання не вилетів".
Загалом із 10 по 14 жовтня українські військові вертолітники здійснили 291 виліт. Загальний їх наліт становив 271 годину. Було перевезено 487 тонн гуманітарного вантажу, а це продукти харчування, медикаменти, пальне, одяг. Основний результат їхньої роботи — 7634 особи, врятовані і доставлені на безпечну територію.
16 жовтня вертолітна група повернулась на пункти базування в Україні.
22, 23 та 25 жовтня 1993 року три літаки Іл-76 ВПС України 25-го військово-транспортного полку доставили гуманітарний вантаж з Кельна у Тбілісі, після чого повернулись у пункт базування — Мелітополь. Було доставлено приблизно 50 тонн гуманітарного вантажу, здебільшого взуття та одягу. 26 жовтня 1993 року операція була повністю завершена.
За героїчну роботу в засніжених горах Сванетії українські вертолітники заслужили не одну подяку врятованих людей, ордени від Грузії та захоплені відгуки від іноземних колег. Тоді, у далекому вже 1993-му, один із представників миротворчої місії ООН в Грузії сказав, що на підготовку і виконання подібного завдання цій міжнародній організації потрібно було б не менш ніж кілька місяців. Та й не кожна країна погодилася б направляти в охоплену громадянською війною Абхазію своїх військовослужбовців. Україна погодилася, і — врятувала тисячі життів і доль.
Сьогодні, як і 30 років тому, українські військові вертолітники щодня демонструють приклади мужності та героїзму. Проте вже на своїй рідній землі, боронячи мирні українські міста від очманілих окупантів, які, вже не ховаючись за спинами сепаратистів, продовжують чинити геноцид усіх, хто наважився жити, не оглядаючись на росію.
За матеріалами книги "У горах Сванетії", Вінниця, 2006 р.
